МАЙСТРИНЯ З ВЕЛИКИМ СЕРЦЕМ

Серед нас живуть особливі люди, чиєю творчістю, силою духа і жагою до життя захоплюються інші. Спілкуючись з ними, отримуєш позитивні емоції, віру в краще майбуття і легкість на душі. Саме такою жінкою, яку люблять і поважають в нашому місті, і до порад якої завжди хочеться прислуховуватися є іллічівська майстриня Варвара Гоцуляк. Ця жінка – справжній генератор творчих ідей, людина з активною громадянською позицією, мер «Містечка майстрів» Всеукраїнського фестивалю народної пісні «Серпневий заспів», завзятий керівник гуртка любителів народної творчості «Берегині», а ще володарка титулу «Рекордсмен» за найбільший вишитий вручну гімн України.

 DSC_1271 в

— Варваро Іванівно, як ви захопилися народною творчістю?

— Мені зараз важко про це згадувати, але в той період життя я переживала дуже трагічні події. І, щоб хоч якось собі зарадити, почала вишивати ікони. Поступово я так сильно зацікавилася вишивкою і народною символікою, що почала подорожувати Україною в пошуках нових знань і знайомств. А ще до захоплення вишивкою мене привів один випадок. Кожного року, в жовтні, я їжджу із Трускавця до Почаївської лаври, і одного разу почула там розмову священика з 28-річною дівчиною, коханий якої одружився на її подрузі. Тоді батюшка порадив дівчинці вишити весільний рушник, щоб мати щасливе подружжя. Ця розмова надовго закарбувалася мені в пам’яті. А в червні доля привела мене до однієї жіночки в Карпати, яка почала ділитися зі мною всіма тонкощами створення весільних рушників. Я взяла в руки зошит, щоб робити нотатки, а вона мені каже: «Якщо тобі Богом дано вишивати, то ти все легко запам’ятаєш, а якщо ні – то навіть, записав все в зошиті, не знайдеш його, бо то не твоє». Не знаю як, але все що тоді розповіла мені карпатська майстриня, я запам’ятала, і почала активно вишивати, їздити по музеях, знайомитися з різноманітними техніками. І на сьогодні я володію більш ніж 50 техніками вишивки, а перевагу надаю саме вишивці хрестиком. Адже хрестом я звертаюся до Бога, особливо коли вишиваю весільні рушники. І, перед тим, як взятися за будь-яку роботу, я обов’язково зачитую молитву.

DSC_0017 в

— Розкажіть, як створювали найбільший в Україні вишитий державний гімн? Хто взяв участь в цьому творчому процесі?

— Розпочинали роботу в березні, якраз в рамках програми «Народ мій завжди буде», що проходив в Палаці культури. Завдяки активній підтримці жителів міста нам за півроку вдалося вишити золотими та блакитними нитками слова національного гімну України. Робота мала розмір більш ніж два метри вздовж та метр вширш. Велику участь у створенні гімну брали працівники музею ім. О. Білого, вони нас щиро зустрічали, і самі приєднувалися до вишивання. Вдячні їм за таку підтримку і гостинність. Взагалі за роботою нас можна було побачити в Приморському парку, під час волонтерських марафонів, біля міськвиконкому, Палацу спорту. До нас приєднувалися як просто перехожі, так і учнівська молодь міста – гімназисти та ліцеїсти. Цій творчий процес об’єднав більше ніж 80 осіб. Так, був десяток основних вишивальників, які взяли на себе весь пласт роботи, а також виправляли чиїсь помилки. Адже на зворотному боці полотна (як і у весільних рушниках) не мало бути жодного вузлика, щоб Україну чекало світле і щасливе майбутнє. Таким чином, з Божою поміччю і небайдужістю іллічівців ми поставили рекорд України.

DSC_0960 а

— Ви часто подорожуєте і представляєте українську культуру закордоном. Розкажіть, де ви встигли показати свою творчість?

— Їздила до Іспанії, Польщі, Чехії, Франції, Італії, Румунії, Греції. Місцеві жителі нас дуже гарно зустрічали. На Різдвяні свята зупинялися в Парижі, де жили в сім’ї емігрантів. І що мене вразило, їх нащадки, не володіючи українською мовою, так гарно співали пісні на нашій рідній мові. Керівник хору, де займаються наші знайомі парижани, пише французькими буквами українські слова і вони таким чином вчать і запам’ятовують народний фольклор.

А ще мене вразило те, як закордоном ставляться до народних майстрів. Так, перебуваючи у Нюрнбергу, ми завітали на ярмарок-виставку, де продавалися різні вироби. Мене зацікавила жіночка, яка представляла зроблені вручну ляльки з сухофруктів. Разом з перекладачем підішли до неї і розговорилися. Ми дізналися, що майстрині участь в такому заході сплачував муніципалітет, адже вона є хранителем стародавніх рецептів і народної творчості. Ось таке у Німеччині поважне ставлення до тих, хто ділиться своєю майстерністю та знаннями з іншими. А в нашій країні, на жаль, такої поваги до народних майстрів немає. Якщо хочеш десь брати участь, маєш сам за це сплачувати гроші.

— З подорожей ви завжди привозите купу ідей, про що зараз мрієте?

— Мрію про те, щоб в нашому місті з’явилася старовинна українська хатинка зі справжньою піччю, народним оздобленням. Тоді і місцеві люди, і туристи приходили б туди познайомитися з українськими традиціями, побутом, національними стравами. Я би там залюбки пиріжки пекла і всіх пригощала! В такому місці можна організовувати екскурсії, виставки, фестивалі. Схожа хатинка є в Козацькій слободі, і в Петрівцях. І там завжди людно. Чому б і нам в місті не створити таке унікальне місце?

А ще мені дуже хочеться, щоб наші діти цікавилися історією та культурою свого народу. Знали, як з’являється хліб на столі, як колись жили і працювали їхні прадіди. Всі ці знання ми, старше покоління, маємо передати молоді.

DSC_1026 в

— Варваро Іванівно, як ви гадаєте, чому зараз все більше уваги прикуто до народних традицій?

— Дійсно, раніше такого не було. Адже ми жили в радянському союзі, де казали, що Бога немає. Зараз українці стали допитлівишими, цікавляться своїм корінням, вірять в народну мудрість і силу. Добре, що стародавні традиції знову в пошані, адже ними передаються досвід, знання і певний світогляд наших пращурів, які нам можуть знадобитися.

DSC_0946 а

DSC_1342 а

— І наостанок нашої розмови – порадьте читачам «ЖИТО», як правильно обрати собі вишиванку?

— Вишиванки бувають як «театральні», так і оберегові. «Театральним» я називаю стилізований одяг, який вдягають люди по віянню моди, і який найчастіше виконаний за допомогою машини. Оберегові ж вишиванки обов’язково мають вишиватися вручну, з заздалегідь продуманим орнаментом і кольором. Бажано, щоб оберегова сорочка вишивалася вашою мамою, або бабусею. А якщо рідні не вміють вишивати, то краще звернутися до людини, яку ви добре знаєте, яка це зробить з теплотою душі і молитвою. Якщо вас спікатиме якась проблема – одягніть сорочку з вишитим кодом. Це ваш особистий захисник, який вірно служитиме вам на кращу долю. Просто вірте в це.

DSC_0920 а

Leave a Comment