ГАННА КОСТЕНКО: «МЕНЕ НАДИХАЮТЬ ЛЮДИ»

 

Нещодавно молода одеська письменниця, член спілки письменників України Ганна Костенко видала третю книгу «Те, що позбавляє сну». Ми не тільки встигли побувати на презентації книги, і взяти автограф, але й особисто поспілкуватися з авторкою на різні теми. В нашому інтерв’ю піде мова про життя, творчість, розвиток сучасної літератури в Україні, театр і речі, які надихають.

Ганна Костенко

Народилася 7. 01. 1988 р. в Одесі.

Закінчила філологічний факультет ОНУ ім. І.І. Мечникова. Лауреат конкурсу видавництва «Смолоскип» у 2010 році (III премія, секція «Проза»), а також міжнародної молодіжної літературної україно-німецької премії ім. О. Гончара у 2007 (за цикл оповідань «Медуза у хмарах»). Переможець літературного конкурсу «Витоки» Національного університету «Острозька Академія» у номінації проза ( 2011 р.) Була учасницею Всеукраїнської наради молодих літераторів у Коктебелі (2005 р.), за результатами якої прийнята до Національної спілки письменників України. Переможець Міжнародного літературного конкурсу «Гранослов – 2005».
Публікації: Збірки оповідань «Все ще буде, все…» (2005), «Медуза у хмарах» (2007), роман «Те, що позбавляє сну» в альманасі «Київська Русь» (2010), журналах «Літературна Одеса», «Буковинський журнал», альманасі «Дерибасовская – Ришельевская».

— Ганно, розкажи, як ти потрапила до спілки письменників України?

— У 2005 році ми з Євгеном Бардієром зайняли перше місце на Всеукраїнській нараді молодих літераторів, яка проходила тоді у Коктебелі. А у випадку перемоги у конкурсі, за умовами цієї наради, тебе одразу ж приймають до спілки письменників України.

— Розкажи детальніше про участь в цій Всеукраїнській нараді.

— Того року я тільки вступила до університету, насолоджувалась студентським життям і новими можливостями. Як зараз пам’ятаю телефонну розмову з членом спілки письменників Володимиром Гараніним, який повідомив про майбутню нараду молодих літераторів, яка кожного року відбувалася у Коктебелі, і про те, що Одеська спілка письменників мусить відправити двох людей. За правилами цієї наради, ними мусили бути хлопець і дівчина від 18 до 30 років, які пишуть поезію і прозу. Хлопця, який пише поезію, вони знайшли одразу – це був Євген Бардієр, якому якраз виповнювалось 30 років. А от з дівчиною, яка пише прозу, вони ніяк не могли визначитись, тому згадали про мене. Для мене це був перший великий літературний конкурс. Я ніколи не забуду, як ми приїхали туди з Євгеном, і він сказав мені: «Аню, Аню, дивись, он там сидить донька відомого письменника, а той хлопець – хрещений син письменника Шевченківського лауреата». А я стою і розумію, що зайва на цьому святі, оскільки в мене немає таких впливових родичів. Але тоді я не ставила собі за мету перемогти у конкурсі, і вирішила для себе, що приїхала сюди познайомитись з новими людьми та здобути певний досвід. І насправді, я дуже люблю згадувати перебування в Коктебелі, тому що зустріла дуже багато неймовірно талановитих, творчих людей, з якими, до речі, і сьогодні підтримую дружні стосунки. У вільний час ми багато спілкувалися, а вечорами збиралися і читали одне одному свої твори. Це будо неймовірно цікаво.

12122685_1102333443119744_7856643248735376957_n

— Чому ти вирішила писати українською мовою? Наскільки я знаю, в тебе російськомовна родина.

— Це дійсно так, і навчалася я також в російськомовній школі. Але, коли я вперше почула українську мову, зрозуміла, що нічого більш гарного у своєму житті не чула. Тому це був мій свідомий вибір поза політичними подіями та переконаннями. До того ж,  українською мовою мені легше писати. У мене є твори написані російською мовою, проте, коли я сідаю щось писати, то думаю переважно українською. А взагалі мрію писати багатьма мовами. Наприклад, польською.

— Зараз читати українською стало досить модно і навіть на полицях з новими творами усе частіше з’являються українські імена. Чи важко сьогодні видати свою книгу українською мовою?

— Важко. Навіть найпотужніші українські видавництва на межі виживання. У них є свій погляд на те, що може продатися, а що ні. Хоча все залежить від мети автора. Якщо автор просто хоче видати книгу і показати своїм друзям, що ось вона в мене є, ти можеш прийти до будь-якого видавництва, заплатити певну кількість грошей і видати свою книгу. Але, якщо ти хочеш робити якісь акції, презентації — це інший шлях. Я дуже довго і наполегливо шукала своє видавництво. Якось я майже остаточно домовилась з одним видавництвом про випуск книги, але через кризу їм прийшлось зачинитись. Це було дуже болісно для мене. Тому я дуже радію, що нарешті мій роман «Те, що позбавляє сну» побачив світ.

— Чи плануєш ти знов приймати участь у літературних конкурсах?

— Участь в таких конкурсах дає дуже цікавий досвід, знайомство з новими людьми. І це я дуже люблю. Проте я ніколи не ставила собі за мету отримати якомога більше регалій чи звань. Коли я відсилала свій твір «Медуза у хмарах» на конкурс Гончара для мене це був експеримент. Там мене ніхто не знав, і я хотіла дізнатися об’єктивну оцінку своєї творчості, чи цікава моя література, чи варта вона уваги. І коли я отримала премію, зрозуміла, що йду правильним шляхом.

12143096_1102333499786405_2528928536089927851_n

— Які автори впливають на твою творчість?

— На кожному етапі мого життя в мене були різні автори, які так чи інакше впливали на мене. У 16 років це був Ремарк. Зараз я захоплююсь Картасаром та Германом Гессе.

— А з українських авторів?

— Леся Українка. Її твори завжди є на моєму столі. Вважаю її геніальною, і мені здається, що українці досі не відкрили іі як автора у повній мірі. Якось я була на виставі «Лісова пісня» у театрі Леся Курбаса у Львові, і ця вистава дуже мене вразила. Її текст неймовірно актуальний та глибокий. Мені дуже хочеться, щоб драматичні твори Лесі Українки частіше ставили у театрах.

— Наразі ти сама граєш у театрі, як ти стала акторкою?

— У дуже важкий період свого життя мені випадково прийшло у facebook запрошення на курси в експериментальній театр-студії Марії Кругленко. Я не вагаючись зібрала речі і пішла до студії. Після півроку навчання я вже отримала головну роль у постанові. Спочатку до гри в театрі я ставилася не серйозно, але згодом театр мене затягнув. Після вистави мені запропонували пройти кастинг у кіно, після чогомене взяли на епізодичну роль у фільмі «Анка с Молдаванки», яку знімали у нас на кіностудії. Це був цікавий досвід: я подивилась як знімають кіно, і зрозуміла, що театр все ж таки мені ближчий. Зараз я беру участь у виставі, яка відбудеться в грудні на Перроне №7. Ми ставимо «Самогубця» Миколи Ердмана. Граю там епізодичну роль, проте дуже колоритного персонажа — тітоньку скандалістку. Я завжди мріяла про таку гумористичну роль. Ось так я потроху занурююсь у театральне життя, і, можливо, колись сама напишу драматичний твір.

297566_286405664712530_1511276366_n

— Один з твоїх героїв — художник, який їздить у трамваї та шукає обличчя для того, щоб зобразити їх на своїх полотнах. Де ти знаходиш своє натхнення?

— Я взагалі люблю спостерігати за життям, людьми. Коли мене питають, де я беру натхнення, кажу – мене надихають люди. Коли мені сумно, я спостерігаю за людьми на вулиці чи у кав’ярні, уважно фіксую їхню міміку, рухи. Одночасно намагаюсь зрозуміти, що у людини всередині, яка в нього дружина, які діти, і вигадую свої історії. Якщо образи цікаві, навіть намагаюсь їх десь записати.

— Чи є в твоєму житті людина, яка завжди тебе надихає?

— Мій тато. Для мене він є генератором ідей, і дуже часто на щось мене надихає.

— До речі, твій тато завзятий яхтсмен і ти також займаєшся парусним спортом, що це тобі дає?

— По-перше це єднання з природою. Коли ти опиняєшся у морі, то одразу розумієш, що ти лише маленький клаптик від природи, яка величніша за тебе. У місті ми більше зосереджені на собі, але у морі ти вже повинен жити за правилами цієї стихії. Велику роль грає погода, екіпаж та інші обставини. У морі розумієш, що є щось більше за тебе і це приземляє людські амбіції. Тут ти не можеш покластися лише на себе.  Проте, море велика частина мого життя, тому я дуже хочу, щоб мій майбутній чоловік також розділяв цю пристрасть і ми подорожували разом з сім’єю.

— Коли ти останній раз кидала собі виклик?

— Коли вирішила писати дисертацію. Я була переконана, що не зроблю цього, тому що я не люблю себе примушувати до будь-чого. А дисертація — це неймовірно важка, клопітлива праця. Тому рішення піти до аспірантури і писати дисертацію дійсно стало для мене викликом.

— Чому ти навчаєш своїх студентів?

— Моя мета — навчити своїх студентів не боятись висловлювати свою думку. Інколи на практичних заняттях ми вивчаємо певний твір, який їм не подобається, і вони бояться про це сказати. На це я їм кажу, що ви філологи, література це не математика, тут не потрібні формули, а ви повинні висловлювати свою думку і казати, що вам не подобається те чи інше. Для мене дуже важливо розвивати їх творчий потенціал і неординарне мислення.

10348450_952757101410713_6106397158783351864_n

 

 

Leave a Comment