КЛЯЙНЛІБЕНТАЛЬ: ЛОНГРІД ПРО LONG HISTORY

Декілька років тому, шукаючи інформацію про історію Малодолинського, я знайшла в інтернеті уривок з наукової праці Дмитра Мєшкова, присвячену розвитку німецьких колоній Півдня України. Автор досліджував економічні, соціальні, демографічні аспекти розвитку Кляйнлібенталя й інших колоній. В голові тоді промайнула думка, як же ж круто, що минулому нашого краю історики присвятили стільки досліджень!

Згодом мені пощастило познайомитися з науковцем і зустрітися з ним в Одесі під час його робочого візиту, адже на той час історик проживав в Дюссельдорфі. Хочу з вами поділитися цікавими фактами і ще раз привернути увагу до історії села, яке здавна приваблювало своїм вдалим розташуванням і потенціалом.

Коли я спілкувалася з Дмитром Мєшковим, він зауважив, що йому було дуже комфортно вивчати епоху, в якій жили німецькі колоністи Причорномор’я. Отож пропоную і вам перенестися в ті далекі часи і уявити життя поселенців, які  більше двох століть жили і розвивали свою «маленьку любиму долину».

В монографії «Життєвий світ Причорноморських німців 1781-1871» автор вивчає розвиток населення і порівнює життя поселенців на прикладі двох колоній – лютеранської  Олександергільф і католицької  Кляйнлібенталь. Добре збережена інформація, задокументована в фондах сільських управ та метричних книгах (в них збереглися записи про хрещення, шлюби і похорони), дозволила історику детально проаналізувати демографію колоністів.

В пошуках нового дому

Тривала подорож в пошуках нової домівки і облаштування на незнайомій території була сповнена важкими викликами для колоністів. В книзі приводиться цікавий факт: «Коли у вересні 1804 року у колоніях Грослібенталь і Кляйнлібенталь спалахнула епідемія гарячки, Рішельє купив бочку іспанського вина, яке мало допомогти одужати, і надав у користування шість будинків для ізоляції хворих: «дома их холодны. Они не встают с кроватей, чем причиняю теще больший вред. Я послал в Елисаветград купить бараньи шубы, заставлю сделать в их домах железные печки…». Восени 1805 року надійшли повідомлення про зростання кількості захворювань, і Рішельє прийняв рішення перевести лікаря та хірурга за карантину на постійній основі в німецькі села, забезпечити їх достатньою кількістю фінансових засобів для купівлі медикаментів : «и непременно ускорить строительство, дабы дать людям кров…»».

Автор пише, що католицьку колонію Кляйнлібенталь заснували в 1803 році іммігранти з різних німецьких територій. В першу чергу емігрували молодь і люди середнього віку, населення колонії складалося з груп різного походження. Колоністи стикалися з такими епідеміями: у 1842 році причиною підвищеної смертності стала дитяча епідемія (скоріш за все – кору), у 1856-1857 кляйнлібентальці стали жертвами тифозної лихоманки, а у 1866 році на території поширилася епідемія холери. Неврожайні роки також негативно впливали на рівень добробуту більшості колоністських господарств, багато людей не могли купити ліки.

Як зазначається в монографії, кількість померлих в перші роки життя в колонії була більша ніж новонароджених, і лише з середини 1830 років розпочалося стабільне зростання кількості населення. За період понад 60 років населення Кляйнлібенталя збільшилось у майже чотири рази.

Які порядки були в колоністських родинах?

Науковець розповідає, що у перші роки і навіть десятиліття після заснування колоній держава через колоніальну адміністрацію провадила сімейну політику, яка ґрунтувалася суто на економічних міркуваннях. Кожна сім’я була прив’язана до свого господарства, яке, як правило, було обтяжене боргами у вигляді кредитів і виданих кормових грошей. Нормальне функціонування домогосподарства колоніста-селянина, яке мало бути збереженим щонайменше до повного повернення боргів, могло бути забезпечено тільки за умов наявності чоловіка та дружини. Ці міркування слугували підставою для активного втручання світської влади у сімейні справи колоністів. У разі смерті одного із подружжя Контора опікунства настирливо рекомендувала вдові чи вдівцю знайти нового партнера, який мав розділити зобов’язання з повернення боргів.

цю схему взято з енциклопедичного довідника Овідіопольского району (автор І.В. Сапожников та інші). Всі інші таблиці представлені в матеріалі взято з книги Д. Мєшкова

Поведінка переселенців у сімейній сфері визначалася їхніми традиціями, мала деякі специфічні особливості. Поряд з носіями консервативних сільських традицій у сфері сімейного життя серед іммігрантів було багато тих, кому ближче були міські звичаї. Про це свідчить велика кількість неодружених жінок, які не збиралися оселятися в сільськогосподарських колоніях, а наймалися домашніми служницями в Одесі. Та все ж більшість переселенців за будь-яких умов прагнула отримати земельну ділянку та кредит на придбання худоби і знарядь. З цією метою молоді поселенці ще під час подорожі, в період карантину або одразу після прибуття на місця поселення масово укладали шлюби.

Автор зазначає, що спочатку представники адміністрації навіть відшкодовували деяким колоністам видатки на весілля. Але, швидко зрозумівши, які ризики для державної скарбниці несе така поведінка молодих переселенців, згодом намагалися в будь-який спосіб обмежувати кількість подружніх пар, які могли претендувати на землі і кредити». Кредити і землю мали одержати тільки ті, «кои семьянисты, или подают совершенную надежду», інші ж молодята мали лишатися з батьками і вести з ними спільне господарство.

1804 році Рішельє запропонував вимагати від духовенства, щоб воно вінчало колоністів тільки у віці після 23 для чоловіків і після 17 для жінок. За цією вимогою стояло бажання зменшити кількість колоністів, які укладали шлюби в дуже молодому віці. Аналіз середнього віку вступу в перший шлюб для Кляйнлібенталя за період 1834-1871 рр. був таким – середній вік чоловіків – 22,67, жінок – 20,29. Ці результати дуже відрізняються від розрахунків німецьких держав у той час, де середній вік вступу в перший шлюб постійно зростав і досяг найвищого значення – понад 29 років для чоловіків і більше ніж 26 років для жінок.

Коли справляли весілля німецькі колоністи?

В своїй монографії Дмитро Мєшков пише, що розподіл шлюбів по місяцях упродовж року в католицькій колонії і в їхніх православних сусідів є дуже схожим, адже заборони святкування весілля під час постів дотримувалися так само строго, як і православні. Католики, дотримуючись великого посту, майже не укладали шлюбів перед Великоднем, і під час різдвяного посту в грудні. Найпривабливіші місяці були – травень, жовтень та листопад. 70 відсотків шлюбів католиків припадали саме на ці осінні місяці.

У сім’ї, яка мала повну земельну ділянку, було, як правило, значно більше членів, ніж у сім’ї безземельних колоністів. У першій часто були не тільки вже одружені діти, а й інші родичі, слуги або служниці, натомість родина безземельних складалася лише з батьків та їхніх прямих нащадків – дітей. Голова цих малих сімей, який здебільшого заробляв на життя як ремісник, найманий сільськогосподарський робітник або сільський вчитель, часто був змушений шукати заробітку не тільки всередині, а й за межами колонії.

Завершуючи наш ознайомчий матеріал про життя сімей німецьких колоністів, хочеться зазначити, що нові землі Причорноморського краю були для них шансом на краще життя. Тут поселенці отримали вдосталь ресурсів для своєї економічної діяльності, хоча й починали влаштовувати свій побут з нуля.

Підтвержденням цього є і розповідь 90-річного корінного жителя Йоганнеса Дешле, який поділився спогадами про Кляйнлібенталь на святкуванні Дня народження Малодолинського в 2013 році: «Мої предки були першими поселенцями, які приїхали сюди з міста Бадена, що на півдні Німеччини. На цій родючій землі батьки займалися овочівництвом та додатково взимку вичиняли шкури. Сім’я наша була велика – дідусь, бабуся, тато, мама і шестеро дітей (я, мій брат та четверо сестер). Ми жили в мирі і злагоді, разом дружньо працювали. Наш будинок був розташований за адресою вулиця Шмідта, 60. Маю найтепліші спогади з дитинства. Як зараз пам’ятаю той день, коли дідусь допоміг мені змайструвати ковзани, і взимку я з друзями катався на льоду лиману. В Кляйнлібенталі ми прожили до 1944 року, коли відступаючі німецькі війська змусили всіх мешканців евакуюватися з села. Пізніше, коли Друга світова війна наближалася до кінця, моїх батьків вислали до Сибіру. Після цього ми більше не бачилися».

Йоганнес Дешле (в центрі фото) разом зі своїм сином приїхали з Вольфсбурга на святкування 210-річчя Кляйнлібенталя

Сьогодні Малодолинське залишається привабливим і має гарні економічні ресурси. Але нам постійно чогось не вистачає для того, щоб село було доглянутим, чистим, сучасним і більш комфортним для життя…

Підготувала Ірина ГОНЧАРУК