ПРИНАДНИЙ КЛЯЙНЛІБЕНТАЛЬ, АБО ПОДОРОЖ КРІЗЬ СТОРІЧЧЯ

За часи свого існування село Малодолинське мало різні назви – Остапівка, Мала Закарона, Ксеніївка, Мала Аккаржа, але найромантичніше його називали німці-колоністи – Кляйнлібенталь, що у перекладі означає «маленька любима долина». Для жителів села і тих, хто цікавиться краєзнавством буде корисно зазирнути вглиб історії нашого південного краю і дізнатися багато невідомих фактів стосовно перших мешканців села.

Про те, що село колись заселяли німці, жителі Малодолинського часто дізнаються з розповідей родичів, сусідів, вчителів. До того ж, на згадку про німецькі колонії нинішнім селянам залишилися старі домівки, погреби, глибокі колодязі, напівзруйнована кірха, будівлі першої сільської школи та грязелікувального санаторію.

Озброївшись науковими працями істориків І. В. Сапожникова та С. С. Аргатюка, дослідженнями малодолинських школярів, а також особисто поспілкувавшись з мешканцями-старожилами і вихідцями з села, ми отримали безліч корисної та захопливої інформації, яка свідчить про те, наскільки привабливим наш край був у минулому й залишається таким і донині. Отож, пропонуємо разом переглянути сторінки історії Малодолинського.

10 карта кляйнлибенталь!

Німецький порядок і наполеглива праця

Два сторіччя тому на території колонії жили та працювали вихідці з німецьких міст – Ельзасу, Баварського Пфальца, Бадена, які приїхали на південь тоді ще Російської імперії по запрошенню Катерини II. План упорядження цієї колонії розробляв сам Е. де Рішельє разом із голов­ним суддею Опікунського комітету С. X. Контеніусом. Вони чимало допо­могли першим поселенцям.

Щоб зацікавити німців заселяти причорноморські землі, їм заздалегідь запропонували цілу низку привілеїв – великі земельні наділи, кошти для організації господарської діяль­ності, звільнення від податків, сво­боду віросповідання, а також самоврядування. Натомість переселенці мали бути обізнаними у вирощуванні городини, фруктів, вміти розводити домашній скот, вправно займатися ремісництвом.

Перші роки на новому місці були для іноземних поселенців дуже нелегкими – небачено люті зими, недобудовані домівки, тяжкі захворювання, з якими вони раніше не зустрічались. Спочатку німці потерпали від невдач в господарській справі, адже вони не знали особ­ливостей обробки тутешньої землі. Але з плином часу стано­вище змінилося: завдяки наполегливій праці, прагненню до кращого життя, добрим знанням у провадженні сільського господарства колоністи досягли значних успіхів. І за три покоління село сягнуло найвищого розвитку.

Протягом 1803-09 років тут оселилися 82 сім’ї (428 осіб — 215 чол. та 213 жін.). Засновниками селища вважають Йогана Зенгера та Антона Шляйха. Складалося воно з майже двохкілометрових вулиць – Дворянської або Російської (нинішня вул. Шмідта) та Єврейської (вул. Леніна), які пролягали по обидва боки балки. На початку 1900-х років населення колонії налічува­ло понад дві тисячі осіб, що мешкали в 150 будинках. У 1939 році кількість мешканців зросла до майже трьох тисяч (на даний час в селі проживає також близько 3500 осіб). Серед поселенців більшість були люди із середнім та невеликим достатком.

2

Пітер і Хелена Габріель зі своєю донькою Марією (фото 1892 рік). Пітер і Хелена народились у Кляйнлібенталі у 1864 та1867 роках.

Німці завжди відрізнялися своєю працьовитістю, вмінням вести господарство, тому за декілька десятиліть у голому причорноморському степу їм вдалося звести одну з найкращих і найбагатших колоній Грослібентальського району Одеського округу Херсонської губернії.

Населення займалося землеробством, скотарством, виноградарством, садівництвом, городництвом, бджолярством. Окрім того добували сіль з лиману в районі нинішньої паромної переправи. Німецькі колоністи були також вправними реміс­никами (шевцями, кравцями, бондарями, мулярами, сукновалами, мірош­никами). Завдяки близькості ринків Одеси колоністи з легкістю збували свої продукти та вироби.

Відомо, що німецькі господарі працю­вали не тільки ефективніше, але й набагато старанніше за інших. Своїм сезонним робітникам вони платили більше ніж їм пропонувалося в інших господарствах у се­редньому в 1,5 рази, а також надавали краще харчування і побутові умови. Німці виходили на ділянку, як правило, усією сім’єю, а робітників ставили поміж себе – отже, всі мусили працювати так само активно, як і колоністи.

типовий будинок німецьких колоністів, фото нашого часу

типовий будинок німецьких колоністів, фото нашого часу

Кляйн-Лібенталь мав найкращі поливні городи в заплаві Малодолинської балки. На кожній господарській ділянці було по декілька криниць, від яких до грядок ішли спеціальні дерев’яні жолоби. Схили балки були вкриті горизонтальними терасами, з злегка похиленими ділянками у вигляді уступів, розміщених один над одним. По центру балки протікала неглибока, але широченька річечка, дно якої було вимощене камінцями, щоб не замулювалась. Тут вирощували капусту, редьку, шпинат, помідори та інші овочі, засіваючи городи по два-три рази на рік, завдяки створенню штучних зрошувальних систем. Крім того, німці використовували більш сучасний реманент – «німецькі» (колоністські) плуги І. Гена, кінні жатки, парові молотарки і навіть особ­ливі великі платформи для перевезення кормів для худоби та соло­ми, а також найсучасніші засоби боротьби зі шкідниками. Завдяки цьому німці збирали значні врожаї овочів, які мали постійний попит на одеських базарах.

photo_178

В колонії діяло самоврядування. З усіма питаннями та скаргами мешканці звертались до його керівників – обершульца (голови села) і двох бейзицерів (засідателів), які спрямовували колоністів на старанність у роботі і порядність у побуті. Хто дозволяв собі відхилитись від загальновизнаного – карався за порушення правил життя сільської громади, хоча таке було рідкістю. Обершульців обирали на три роки, а бейзицерів — на два. На загальних зборах мешканці підіймали найрізно­манітніші питання – порядок сіво­зміни на полях, вибори старост (шульців та бейзицерів), наймання вчителів, писарів та пожежників, призначення опікунів над сиротами, облік хазяїв, боржників у сплаті податків, рекрутів, надавання зернових позичок у разі неврожаю тощо.

Тодішні мешканці завжди шанували і дотримувалися народних звичаїв та традицій, за якими жили ще у себе на батьківщині. Вони були глибоко віруючими людьми та велику увагу приділяли вихованню підростаючого покоління.

Культурно-освітнє життя колоністів

Спочатку бо­гослужіння велось у приватних хатах або в шкільному приміщенні. Але мешканці колонії з перших років ставили питання побудови хоча б тимчасової церкви чи молитовних будинків. І вже у 1866 році в поселенні постав справжній храм – церква Святого Венделіна, яку було збудовано на пожертвування, зібрані колоністами. Вона вра­жала своїми розмірами, архітектурою і внутрішнім оздобленням.

1

так колись виглядала німецька кірха

 

5 кірха

сучасний вигляд кірхи

Кірха відрізнялася неоготичним стилем – своїми чотирма баш­тами та стрілчастими вікнами по її обидві сторони. Була заввишки близько 36 метрів і 44 м в ширину. Мала високу дзвіницю та чотири кутові вежі, всередині розміщались рояль та орган. Німецька кірха була дивовижною будівлею, з вражаючими вітражами (на яких були зображені історичні герої), мармуровою підлогою, незрівнянною ліпниною. А за радянських часів будівля використовувалась як склад, тому до наших днів споруда збереглась вже без даху і дзвіниці. Крім того, більшовиками було знищено шпиль і унікальний австрійський орган.

За словами Елізабет Беклер, яка народилася в Кляйнлібенталь у 1924 році: «у травні 1935 року наша церква зачинилися. Після того як люди закінчили молитовню, туди зайшов чоловік і закрив двері. Я до сих пір пам’ятаю цей момент. Наступного ранку священик Валентин Беклер попросив представників влади дозволити йому увійти до церкви в останній раз. Священик хотів забрати церковне начиння. Вони дозволили йому це зробити. Але через декілька днів його було взято під варту. Тоді ж було знято хрест, а також зруйновано шпиль і дзвіницю. Церкву було перетворено на клуб, в якому демонстрували фільми і проводилися зібрання.

У 1941 році церква знову відчинилася якраз у день покровителя Святого Венделіна, на честь його була названа сільська святиня. Це сталося коли німецькі війська увійшли до Кляйнлібенталю. Спочатку богослужіння проводилися без пастора. Пізніше до нас приїздили священики з Одеси. Наприкінці березня 1944 року ми назавжди залишили наш рідний дім».

Інша ланка культурного життя німців – здобуття освіти дітьми, ґрунтувалося на традиційних основах на­ціональної школи: обов’язкове відвідування, релігійність, тісний зв’язок із громадою. Багато уваги приділялось початковій освіті: читанню, писанню та рахункам, біблійній історії, заучуванню псалмів. Стосунки в німецькій родині базувались на патріархальних засадах, за яких чоловік відігравав головну роль не тільки як глава сімейства, але в господарському і гро­мадському житті. Першу школу було побудовано у 1809 році. Німецькою – школа була до 1938 року, потім до 1941 – російською, під час Великої Вітчизняної війни стала знову німецькою.

Зі спогадів колишніх мешканців, подружжя Елли та Пітера Крес: «До школи ми пішли у 1938-1939 роках, до 1939 викладання велось німецькою мовою, а потім до 1941 року – російською. Було сім класів. Наші батьки вчилися в Кляйнлібентальській школі лише чотири роки, але на той час, якщо ти закінчив чотири класи, то вже вважався освіченою людиною. Ми вчили геометрію, алгебру, історію, граматику. Якщо хтось хотів продовжувати освіту, то вступав до одеських вищих навчальних закладів. Навчання було дуже строгим, існували навіть каральні санкції – штрафи, якщо дитина пропускала шкільні уроки.

Заняття починалися з першого вересня, і велись у дві зміни, адже в школі не вистачало місця та вчителів. В кожному класі нараховувалось близько сорока учнів. Канікули тривали з кінця травня по вересень. А у старшокласників – з червня, тому що після навчального року вони складали певні іспити».

Кляйнлібентальська здравниця

У другій половині XIX – першій чвер­ті XX ст. на правому березі Сухого лиману в колонії Клейнлібенталь діяв грязелікувальний санаторій, заснований у 1854 році лікарем Валицьким. Заклад мав репутацію найкращої водолікарні, де за 50 і 60 рублів (стільки коштував курс лікування) можна було жити, харчуватися, брати купіль під наглядом медика.

Кляйнлібентальській лиман мав довжину більш ніж 10 кілометрів, був відділений від моря вузьким піщаним пересипом, маючи великі запаси природного лікувального болота (мулу). Тому не дивно, що це місце стало справжнім лікувальним оазисом. Захищений від вітрів Сухий лиман, був неглибокий і швидко прогрівався, тому солоні купелі в ньому давали користь для хворих розладом нервової системи, осо­бливо дітям та літнім людям. Це була тиха, неглибока бухточка, зручна для відпочинку. Тому і виникла ідея побудувати на цьому місці санаторій з розрахунку того, що все під рукою – і солона вода, і грязі. Сюди також приїжджало багато відпочиваючих з Одеси.

Після смерті Валицького заклад відійшов до його дружини, а хворими опікувався лікар Трибель, працював також пси­хіатр О.С. Розенблюм (1859-1863). Згодом заклад став власністю лікарів Мейєра і Вагнера, які з 1875 відновили курорт і влаштували у закладі окремі кабінети з відділеннями (5 для жінок 4 для чоловіків). Тут, крім парових ванн обкладених цин­ком, були дерев’яні колісні ящики для грязі, а в кімнаті для душу (сидячого дощового) вода нагрівалася за до­помогою спеціальних пристроїв від +8 до +50°. Лікували згущеним і розрідже­ним повітрям з апарату Вальденбурга, молочною сироваткою, кумисом, мінеральними водами.

Крім загального відділу з номера­ми, тут були буфет і окремі сімейні будиночки з кухнями, оскільки лікарня працювала лише протягом літнього сезону (з середини травня по вересень). Відпочиваючі і хворі (до 400 осіб) знімали також кімнати в німецьких будинках, що коштувало їм від 50 до 250 руб. за літо. Лікувальні і гомеопатичні процедури складалися з гарячих мулових ванн, а також купання в лимані.

Наприкінці XIX ст. санаторій орендував лікар Россоловський. На 1896 у санаторії було 40 мебльова­них кімнат (від 1 до 3 руб. на добу з обслугою) і ресторан. Щороку заклад приймав близько 100 хворих, та й по квартирах колоністів мешкало майже 300 курортників.

За словами німців Елли та Пітера Крес: «Нашим односельчанам не дозволялося приходити до санаторію. Там лікувалися хворі люди з Москви та Санкт-Петербургу. Також кожного сезону оздоровлювалося багато дітей. Величезна територія санаторію була оточена височенним забором, і ми навіть не могли побачити, що там відбувається. Потрапити всередину можна було лише в тому випадку, якщо ти працював поваром, або прислугою. Головні лікарі були з Одеси, Санкт-Петербургу та Москви».

У 1930-ті роки санаторій функціонує виключно для лікування дітей, хворих на рев­матизм. Одночасно він міг приймати до 370 осіб. Малодолинський санаторій працює і в наш час, але цілющого лікувального мулу вже немає. Адже на тому місті, де його видобували, і куди кожного літа приїздили на курорт люди, побудували ІСРЗ та Контейнерний термінал. Ту неймовірну природну красу було втрачено назавжди.

Нехай ці спогади живуть

Своїми спогадами про життя в Кляйнлібенталі поділилася Світлана Георгіївна Форрад, яка народилася тут і прожила все своє життя, працюючи спочатку старшою піонервожатою, а потім вчителем української мови та літератури у Малодолинській школі. Її знають майже всі покоління випускників. Свою розповідь Світлана Георгіївна присвятила пам’яті матері та першим вчителям, які у післявоєнний час почали відновлювати життя села.

3

Світлана Георгіївна Форрад з мамою Олександрою Михайлівною Загородною на шкільному подвір’ї.

— Моя мама, Олександра Михайлівна Загородна, у серпні 1934-го року приїхала в Кляйнлібенталь працювати вчителем російської мови в німецькій школі. Її заздалегідь цікавило, що то за місце, в якому їй доведеться вчителювати. Отож, яке ж враження справило на неї це село?

Коли вона під’їжджала до станції Ксенієво (з 1916 року ходив поїзд Одеса — Овідіополь) побачила дві широкі рівні вулиці, розділені неглибокою пологою балкою, внизу якої протікала невелика річечка, її береги з’єднувались вісьмома кам’яними місточками. Вийшовши з вагону вона пішла ближче знайомитися з сільськими красотами.

Враження справила панорама села – чіткість і геометрична розрахованість в оформленні балки, прямі вулиці, обсаджені деревами. По обидва боки в однаковому порядку стояли будинки, план забудови нагадував юну Одесу. Дахи в більш біднішого населення були очеретяні, а в заможнішого – вкриті черепицею, на якій були викладені ініціали господарів. Окрім господарських ініціалів на даху, викладались ще й геометричні фігури у вигляді ромбиків або квітів.

Плановість і чіткість були присутні у всьому: будинки розміщувались на однаковій відстані від паркану і дороги, обов’язково фасадом на вулицю. На фронтоні виднілись два або одне слухове вікно, викарбована дата побудови будинку і його номер. Дома були шириною 7-8-12 метрів, і довжиною біля 20, розділялись на дві половини. У дворі проживало дві сім’ї, на літо господарі здавали другу половину відпочиваючим.

Двори були неоднакової ширини, одні широкі – десь 40 метрів, інші – вужчі. Пізніше мати дізналася, що це відбувалось тому, що батьки відділяли своєму синові половину садиби. Усі огорожі були складені з ракушняку рівно однакової висоти, чітко на однаковій відстані від будинку та вулиці. Ворота позначалися великими суцільними каменями. Уздовж муру йшов тротуар вширшки 130 см, викладений камінцями, який в дощ рятував перехожих від болота.

У кожному дворі обов’язково була цистерна, яку заповнювали водою, привезеною з артезіанського джерела, що знаходилося в балці біля санаторію. Невід’ємним атрибутом садиби був глибокий, довгий, широкий і прохолодний підвал, вимощений каменем-дикарем. Влітку там зберігали продукти, а на зиму зносили овочі та дубові діжки з вином.

З ранньої весни до пізньої осені село потопало у зелені. При будинках милували око квітники, навколо було чисто і красиво. Кляйнлібенталь докорінно відрізнявся від навколишніх поселень – Бурлачої Балки, Грослібенталя – чітким стилем забудови та напрочуд мальовничим місцем розташування: з півдня і сходу територія села омивалася водами тихої бухти Чорного моря, на захід повз виноградники і сади пролягала дорога на Грослібенталь, а на північ від нього за залізницею розкинулись безмежні поля пшениці і соняшників. Скрізь і у всьому – порядок і спокій, чіткий, розмірений пульс життя.

Так розпочався новий етап у житті моєї матері. Через декілька місяців вона приступила до роботи в школі, яка на той час позначалась як неповно-середня, і навчання велось у три зміни. Викладання велося на німецькій мові, а мама читала іноземну мову – російську. Учні називали її «русіш лерерін». Вчити дітей мові їй було важко, проте цікаво. Окрім занять вони також прибирали шкільну територію, висаджували дерева.

Напередодні Другої світової війни в житті кляйнлібентальців сталися величезні зміни. Викладання усіх предметів було переведено з німецької мови на російську, яка перестала бути іноземною, другою мовою стала українська, а німецька мова – дружньою мовою. До того ж, у 1939 році частину німецьких вчителів було відправлено з села до міст, де діяли військові підготовчі курси.

У 1941 році, коли постала загроза наступу фашистських загарбників, російських та українських вчителів разом з їхніми сім’ями було евакуйовано на схід. І у рідне село ми повернулися вже восени 1944 року. Мати було призначено завідуючою початкової школи.

12 Перший шкільний педколектив післявоєнні роки

перший шкільний педколектив, післявоєнні роки

Так розпочався новий відлік часу для малоаккаржанців (село до 1945 року мало назву Мала Аккаржа, а після перейменовано на Малодолинське). Перед жителями села постало завдання – відновити все, що було зруйноване війною. В селі налагоджувалось життя, в школі розширювався педагогічний колектив, прибували нові викладачі. А у 1947 році сільський навчальний заклад очолив М.С. Пантус. Одночасно утворився ще один педагогічний колектив – працівників дитячих будинків.

лютий 1947 правка

перші учні Малодолинської школи післявоєнний час 1946 рік

 

8 перший випуск 7-ки у післявоєнні роки

перший випуск семирічки у післявоєнні роки по центру Микола Семенович Пантус і справа класний керівник Мар’яна Іванівна Тодорашко

9 школа 1948 найперший корпус школи

Малодолинська школа 1948 рік – перший корпус

Відомо, що у післявоєнний час в селі було відкрито два дитячих будинки – один значився як відомчий «Укрглаввино», інший – підпорядковувався міністерству просвіти. Про роки, проведені в одному з цих дитячих будинків, і про те, як доля зв’язала її життя з Малодолинським розповіла Фаїна Вікторівна Оніщенко.

— Моє дитинство пройшло в Малодолинському дитячому будинку, куди потрапляли діти-сироти, яких так багато залишилось у воєнні та післявоєнні роки. Опинилась я тут у 1946 році, після того як загубилася з братом в Одесі. Добре пам’ятаю дні, прожиті у цьому храмі спасіння обездолених дітей. Нашими найближчими людьми були вихователі – добрі, чуйні, ласкаві та уважні працівники, які завжди турбувалися про нас, і оберігали своїх вихованців, неначе маленькі скарби. Ми завжди були ситими, вдягнутими, зігрітими, тому місцеві діти інколи нам навіть заздрили. Всі діти-сироти навчались у Малодолинській школі, де увесь педколектив ставився до нас, як до особливих дітей.

У дитбудинку ми цікаво проводили час у різноманітних творчих гуртках. Хлопці займалися випалюванням по дереву, дівчата вчились шити, вишивати, в’язати (свої роботи демонстрували на виставках). Окрім того, для нас постійно влаштовували танцювальні та пісенні вечори, де за музичне супроводження відповідав А. І. Людков – віртуозний баяніст. Вихованці часто виступали з концертами самодіяльності у клубі.

Ми росли однією великою дружньою родиною. І особливої вдячності заслуговують наші «тато» і «мама» – Ганна Федосіївна та Олексій Йосипович Ярошенко. Кожну хвилинку вони були поруч, опікувались нами, дарували своє тепло та ласку. Наш ранок починався з того, що Ганна Федосіївна будила нас, причісувала, в’язала банти, годувала в їдальні, а потім відправляла до школи. А ввечері слідкувала за тим, щоб ми всі добре повечеряли, вмилися та лягли спати.

11 Ганна Федосіївна Ярошенко

11 Олексій Йосипович Ярошенко

Вихователі дитбудинку — подружжя Ярошенків


Разом з ними ми писали листи у центри по пошуку близьких, загублених в роки війни. Так у п’ятому класі, після відправленого письма до с. Троїцьке (звідки я родом), я знайшла своїх сестер, тіток і брата. Коли рідні дізналися, що я жива і знаходжусь у дитбудинку, одразу ж приїхали і забрали мене з собою на зимові канікули. Але я забажала повернутися до своїх друзів, незамінних ніким тата і мами – мудрих вихователів.

Велике спасибі директорові І. І. Харченко і нашим наставникам, святим людям – Ганні та Олексію Ярошенко, адже завдяки їхнім добрим порадам та чуйному ставленню до нас, як до своїх рідних дітей, майже всі вихованці дитбудинку виросли справжніми людьми.

Завжди буду згадувати, як ми гучно відсвяткували свій 25-річний ювілей закінчення школи. Тоді, у 1985 році, на зустріч зібралися перші випускники школи разом з колишніми вихованцями дитбудинку, і разом рушили до родини Ярошенків. Всі сусіди дивувались: «що це за святкова хода вздовж вулиці Шмідта?». А коли до нас вибігла Ганна Федосіївна – нашим емоціям, щастю та радості не було краю! Це була дивовижна мить. Ми сиділа за величезним столом, спілкувалися, дізнавалися про життя один одного. А потім обмінялися адресами, телефонами і донині не втрачаємо зв’язок з нашими однокласниками і вихованцями Малодолинського дитбудинку.

Колективна праця у колгоспі та радгоспі

Після виселення німців з Кляйнлібенталю і по закінченні Великої Вітчизняної війни, село, перейменоване спочатку на Малу Аккаржу, а потім на Малодолинське, почали заселяти жителі різних куточків країни, яких вербували приїздити працювати у колгосп та радгосп, що територіально розмежували село на дві частини.

Одними з перших поселенців Малодолинського стала родина Лесівих. Зі своєю історією поділилася Марія Юхимівна Лесіва, одна з найстаріших жительок села:

— Разом із сім’єю ми приїхали у травні 1946 року. Мені тоді було 15 років. Приїхали ми із села Свердлове, Комінтернівського р-ну, Одеської області. Моя тітка прибула сюди з речами на машині полуторці, а я з дядьком йшли сюди пішки разом з коровою через всю Одесу! Нас прийняли на роботу в радгосп ім. Б. Хмельницького: дядю в польову бригаду, тітку – прибиральницею в контору радгоспу, мене – в бригаду, що вирощувала саджанці винограду.

6 Лесіва М. Ю.

Марія Юхимівна Лесіва на зборі врожаю (перша зліва)

Радгосп ім. Б. Хмельницького було організовано у 1945 році, на той час керував ним директор К. В. Бугайов. Робітники радгоспу були вихідцями з Західної України.

Радгосп мав тваринницькі ферми, де вирощували свиней, овець, коней, а також кузню і ремонтні майстерні. Люди тут займалися виноградарством, рільництвом, вирощуванням саджанців, овочівництвом.

Після трудових буднів ми відпочивали у клубі, що розміщувався на місці теперішньої сільської ради – дивилися кіно, яке раз на тиждень привозив кіномеханік дядько Михайло. А після кіно влаштовувались танці під баян, на якому грав Толя – баяніст дитячого будинку. Танцювали ми або босими, або в незручних гумових чоботах, адже іншого взуття у нас не було. У цьому клубі часто виступали з концертами і вихованці дитячого будинку.

Контора радгоспу знаходились на вулиці Леніна. На її подвір’ї було встановлено пам’ятник Б. Хмельницькому. А в будинку №18 по 1960 рік розміщався «червоний куточок», їдальня, радіовузол, по якому передавались новини, робились об’яви, оголошувались наряди (куди кому йти на роботу). З 1960 діяв дитячий садок, який закрили у 1980 році через близькість до дороги. Зараз ця будівля пустує. В 1956 році радгосп ім. Б. Хмельницького приєднали до радгоспу ім. Трофімова.

У 1959 році по вулицях Леніна і Шмідта, зі сторони лиману, через початок будівництва доку і заводу ІСРЗ було знесено багато будинків. Людям, землі яких потрапили під знесення, виділили ділянки на вулиці Вишневій. Тоді ж була побудована дорога між Малою Долиною і Олександрівкою через дамбу. Поступово село змінювало свій облік, розширювалось, поповнювалось новими мешканцями.

Наприкінці 1950-х років в селі Малодолинське було відкрито колгосп ім. Фрунзе, першим головою якого став Федір Федотович Дашко. Про діяльність батька та колгоспне життя села розповіла його донька Лідія Федорівна Мягченко:

— Мій батько народився 23 лютого 1911 року на Дніпропетровщині в освіченій багатодітній родині. Під час розкуркулення сім’ю було репресовано та вислано до Вологди у ліспромгосп, головою якого став батько. Йому підпорядковувалось дев’ять селищ, де жили люди і працювали на лісоповалі. І чоловіки, і жінки більш ніж десять годин на день рубали ліс, щоби обов’язково виконати план. У 1948 році, після помилування за наказом Й. Сталіна, моїй мамі було дозволено повернутись на південь. 16 березня я, мій брат та мама приїхали до Одеси, де в цей час був страшний голод. Коли ми побачили увесь той жах у місті, то вирішили поїхати до батькової сестри, яка жила на той час в Малій Долині. Там діяло два дитячих будинки і знаходилось близько 20 сімей, які обслуговували та працювали у дитбудинках.

У 1951 році до нас повернувся батько зі старшими дітьми. Він одразу почав шукати роботу, і, нарешті, влаштувався бригадиром рільничої бригади в колгоспі ім. Сталіна (с. Олександрівка). На цій посаді він добре себе зарекомендував, і після декількох років Овідіопольською райкомпартією йому було запропоновано організувати колгосп в Малій Долині. На той час в селі майже не було людей. Тому з 1956 року у якості голови колгоспу він їздив до Вінницької, Волинської, Житомирської, Івано-Франківської, Хмельницької областей щоб агітувати місцеве населення переїжджати працювати сюди на південь. Люди перебиралися цілими родинами, везли з собою насіння та худобу (перші вербовані сім’ї – Романюки, Бабчуки, Коповські). Заселення мешканців, яке почалось у березні 1957 року, проходило організовано, людям допомагали довезти речі, худобу, вирішували різні питання. Їм були виділені домівки, що залишились після виселення німців (на вул. Шмідта колгоспній стороні), які вони самостійно добудовували, облаштовуючи для подальшого життя і праці. Побачивши, наскільки тут родюча земля, сім’ї стали саджати городи, та збирати перші врожаї.

4 Дашко Ф. Ф, голова колгоспу а

Федір Федотович Дашко – перший голова колгоспу імені Фрунзе

Спочатку колгосп був повністю рільничим – висаджував різноманітні сільськогосподарські культури, навіть бавовну. Потім почали висаджувати виноградники. Але прославився колгосп саме завдяки базі, на якій відгодовували велику рогату худобу, за рахунок чого колгосп ім. Фрунзе став мільйонером. І якщо спершу людям давали на трудодні зерно, кукурудзу, то через деякий час почали виплачувати і непогані гроші та надавати додаткову підтримку сім’ям, в яких жили учні та студенти.

Ф. Ф. Дашко керував колгоспом більш ніж тридцять років. Завдяки його професійному підходу до роботи та величезному багажу знань, колгосп вийшов на високий рівень виробництва сільгосппродукції. Його співробітники дивувались, звідки людина, яка не мала спеціальної освіти, і працювала на лісоповалі, знала, що таке сівозміни, розбиралася у сортах пшениці, використанні добрив. Але батько пройшов навчання в унікальному «внутрішньому університеті» саме під час перебування у Вологді, де мешканці селищ передавали один одному свій досвід, вміння та знання.

Завдяки Ф. Дашко село почало активно розвиватися та забудовуватися. Тут закипіло трудове і культурне життя – наприкінці 1960-тих років з’явився величезний автопарк, зроблено великий прісний ставок, куди завезли цінні сорти риб, було відкрито Будинок культури, де проводилися різні зустрічі та свята. Люди отримали роботу і впевненість у наступному дні.

А потім на мапі Малодолинського поступово почали з’являтися нові заводи (Іллічівський судноремонтний завод, Іллічівський завод залізобетонних конструкцій), величезні підприємства, різні фірми та будівлі. І якщо б нам пощастило зазирнули хоча б на півсторіччя назад – ми би не впізнали рідні простори. Адже у 50-х роках село почало швидко і активно розвиватися, набирати промислові оберти, розширювати географію прибулих мешканців.

Отак десятиліття за десятиліттям невплинно тече час, і у сум’ятті днів ми постійно щось забуваємо з нашого минулого, втрачаємо інтерес, не звертаємо уваги. Але знати, що було раніше — дуже важливо і корисно. Адже історію села Малодолинське писали своїм життям наші бабусі та дідусі, які передали нам власні спогади та частинку себе. І зараз цю справу перехоплюємо ми, нинішнє покоління мешканців села. Кожного дня жителі вписують вже нові факти, події та біографії у літопис «маленької любимої долини». Малодолинське продовжує розвиватися та розширювати свої межі, покращувати інфраструктуру. На його території постійно зростає кількість промислових об’єктів, з’являються робочі місця – а це гарантія добробуту його мешканців, які завжди славилися своєю працьовитістю, доброзичливістю та любов’ю до рідного краю.

Leave a Comment